Постанова Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 756/618/14-ц
Венский международный арбитражный центр
Признание и исполнение решения международного арбитража
Постанова
Верховний Суд підтвердив принцип автономності арбітражної угоди: арбітражна угода й основний договір розглядаються як дві окремі угоди, а тому недійсність договору не може бути підставою для автоматичної недійсності арбітражної угоди.
Компанія «Норберт Шаллер Гезельшафт м.б.Х.» звернулася до суду про визнання та надання дозволу на виконання арбітражних рішень, зокрема Другого часткового рішення Міжнародного арбітражного центру при Федеральній палаті економіки Австрії у м. Відні від 28 лютого 2011 року про стягнення з ПАТ «Перший інвестиційний банк» на користь компанії «Норберт Шаллер Гезельшафт м.б.Х.» заборгованості на підставі виданої банківської гарантії в 2006 році.
Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, відмовив у задоволенні клопотання на підставі пункту «а» частини 1 статті V Нью-Йоркської конвенції, встановивши, що банківська гарантія, за якою стягнуто заборгованість з ПАТ «Перший інвестиційний банк», була визнана недійсною рішенням Господарського суду м. Києва від 24 червня 2008 року у справі № 18/111, яке набрало законної сили.
В свою чергу, Верховний Суд скасував судові рішення, та надав дозвіл на примусове виконання арбітражного рішення про стягнення з ПАТ «Перший інвестиційний банк» заборгованості, зазначивши, що суди не врахували принципу автономності арбітражної угоди: «арбітражна угода й основний договір розглядаються як дві окремі угоди, а тому недійсність договору не може бути підставою для автоматичної недійсності арбітражної угоди.».
Верховний Суд вказав на помилковість висновку судів першої та апеляційної інстанцій щодо недійсності арбітражної угоди у зв’язку з недійсністю гарантії, оскільки зі змісту рішень господарських судів у справі № 18/111 випливає, що «питання дійсності арбітражної угоди окремо від гарантії як правочину не було предметом судового розгляду, це правове питання не вирішувалося окремо судом, в тому числі не було вирішено відповідно до обраного сторонами права Австрійської Республіки, що підлягало застосуванню до зазначеного правочину.».
Підсумовуючи, суд відзначив безпідставність доводів боржника про обов’язковість рішень судів господарської юрисдикції про недійсність гарантії для даної справи, враховуючи «принципи автономності арбітражної угоди та презумпції її дійсності, а також принципу належності відповідному міжнародному комерційному арбітражеві власних повноважень вирішувати питання, чи має він компетенцію на вирішення того або іншого спору між сторонами арбітражного застереження.».
Підготовлено Ладою Валерією, LCF Law Group